Інтерв’ю

«З острова на острів, із села до села, несучи за спиною те, що важливе. Я хочу бачити широку перспективу. Я – бігун. Мені потрібно весь час рухатися», – каже польська письменниця Віолетта Гжегожевська.

Віолетта Гжегожевська – польська авторка поезії та прози, яка зараз живе у Великобританії, де підписується псевдонімом Wioletta Greg. Вона видала кілька збірок поезії та дві прозові книги: «Guguły» та «Stancje», які вийшли друком, зокрема, у Великобританії, Сполучених Штатах та Південній Кореї. У 2017 р. була номінована на премію Букера за збірку оповідань «Guguły» (укр. «Недозрілі», англ. «Swallowing Mercury»), що описує польську провінцію комуністичних часів. У листопаді вона взяла участь у Міжнародному літературному фестивалі «Фронтера» в Луцьку, під час якого представила свої вірші з книги «Czasy zespolone». Українською спеціально для фестивалю їх переклав Андрій Любка.

Перебуваючи в Луцьку, Віолетта Гжегожевська завітала до «Волинського монітора». Ми поговорили з нею про еміграцію, життя у провінції та відчуття окремішності.

Grzegorzewska 04Андрій Любка, Віолетта Гжегожевська і Олександр Бойченко під час фестивалю «Фронтера»

– Які чинники вплинули на Твоє рішення про переїзд із Польщі до Великобританії?
– На це вплинули декілька чинників. Перш за все, у мене були особисті причини – на острові Уайт на каналі Ла-Манш жив мій чоловік. Він переїхав туди раніше, а я мешкала разом із сином у Ченстохові. Я дуже довго жила з міфічним уявленням про Захід, тому хотіла його відчути. Також вважала, що під час трансформації мені потрібно вирватися з країни. Якщо я хочу писати, розширювати свої горизонти, мушу залишити країну й рухатися в іншому напрямку, так, як Чеслав Мілош. Щоправда, я боялася, що після переїзду втрачу зв’язок із рідною мовою, тому вирішила виїхати на рік, але вже живу у Великобританії 12 років.
Мені хотілося побачити, як виглядає на Заході літературне життя, яке там мислення. Я потрапила у провінційну Англію, і виявилося, що там немає жодних письменників. Лише при баптистській церкві було кафе, де я могла контактувати із країною. Я опинилася в провінції, описаній Філіпом Ларкіним, і за 60 років вона не змінилася. Коли я приїхала, там не було ніякого літературного життя, саме закривали бібліотеку, оскільки завершувався період правління Лейбористської партії й не було фінансування. Але тоді я зрозуміла, чим для мене є провінція, та англійська провінція Філіпа Ларкіна. Це мислення багатої Південної Англії раптом нагадало мені про мою провінцію в Польщі – мою Краківсько-Ченстоховську височину (Віолетта Гжегожевська народилася в Козегловах у Сілезькому воєводстві, – прим. ред.), тим більше, що територія дуже подібна. Тоді я подумала, що у своїй першій прозовій книзі опишу власну провінцію.

– Це мав бути діалог між провінціями чи втеча у щасливі роки дитинства?
– Саме втеча. Це було повернення до мови моїх предків. Спершу я взагалі не могла знайти своє місце на Заході. Коли я приїхала до Англії, то погано говорила англійською і тому ізолювалася. Я вибрала внутрішню еміграцію. Навіть не я вибрала, а щось вибрало її за мене. Тоді ж почала писати прозу. Коли збирала нотатки, вирішила поїхати ненадовго до Польщі, до Стасюків – Анджея Стасюка та Моніки Шнайдерман – на письменницькі курси, тому що ніколи не писала прози. Тоді Моніка Шнайдерман помітила мою прозу і запропонувала її опублікувати. Так почалася моя кар’єра письменниці.

– У Тебе є якісь кресові корені?
– У мене немає жодних таких коренів. Я походжу із Верхньої Сілезії. Мій дідусь, Владислав Любас, був учасником вересневої кампанії, служив у 9-му люблінсько-опольському піхотному полку, потім в Армії Крайовій. Мій батько – полонізований ром. Мої дідусі, бабусі та батьки завжди мали сілезьку ментальність, їм було притаманне почуття окремішності. Вони говорили і сілезькою, і польською, але до п’яти років я жила в оточенні тільки сілезької мови.

– Вона відрізняється від польської?
– Ця мова зрозуміла, але так, від польської відрізняється.

– Чи, крім мови, існують інші відмінності в мисленні сілезійців?
– Так, для сілезійців характерне відчуття окремішності за принципом «Нікому не довіряй. Ти сілезієць. Ти сам по собі». У соціалістичні часи це почуття окремішності було повністю спацифіковане, оскільки в школі не дозволялося говорити сілезькою. Але в мого дідуся це не відчувалося дуже сильно, бо він із прикордоння. Вони з бабусею жили там, де колись проходив кордон із Російською імперією та Пруссією. Думаю, що це вплинуло на їхнє мислення.

– Тому Ти на «Фронтері»?
– Мабуть, так. Я завжди мріяла приїхати до України, тому що ніколи тут не була. Я читала книжку Анджея Калініна «І Бог забув про нас», яка розповідає про життя під час радянської окупації, красиву і трагічну історію про долю мешканця Кресів, котрого депортували в Сибір. Мій дідусь відчував окремішність, і я, мабуть, це успадкувала. На додаток, батько мав ромське походження (хоча насправді відчував себе поляком), а народився у Сосновці, де також колись проходив кордон. Ця окремішність весь час була в моєму корінні. Мій батько через своє походження не міг всидіти на місці.

Grzegorzewska 03

– Це дідусь прищепив Тобі синдром прикордоння?

– Мене, як найстаршу дитину, призначили літописцем родини, кимось, хто передаватиме далі історію нашої сімʼї. Дід часто розповідав мені про вересневу кампанію, але ось про те, що він був в АК, колись не можна було говорити.

– У книзі «Guguły» Ти описуєш комуністичний період, дуже провінційний світ, дозрівання молодої дівчини. Як думаєш, що зацікавило західного читача у Твоїх книгах?
– «Guguły» – це, мовою мого діда, незрілі плоди. Це регіоналізм, про що я раніше не знала. Я думала, що це загальновживане в Польщі слово. В цій книзі описані звичаї, притаманні поколінню мого дідуся: чому у хліві вішали трави, топили Марену, як святили поля, що таке звичай турків. Я хотіла описати селянську культуру.
Це тільки здається, що книга про дозрівання. Вона описує час, коли в Польщі добігав кінця комуністичний період. І що закінчилося з ним? Добігла кінця селянська культура, про що писав Вєслав Мисливський, а я була одним із її останніх свідків. Мої бабусі й дідусі помирають, і на цьому кінець.

– Чому ці описи життя при комунізмі настільки сподобалися на Заході? Можливо, західний читач хоче зрозуміти, з чим Польща увійшла до європейської спільноти?
– Іноді я думаю, що це схоже на спостереження за індіанцями. Вони мені не скажуть цього прямо. Запитують, коли я почну писати англійською, про еміграцію, про них. Мені здається, що їм цікаво, як виглядав світ за залізною завісою, яким було життя в польській провінції. Кажуть, що воно інакше, що я описую світ, якого вони ніколи раніше не уявляли.

– Хто переклав Твою книгу англійською?
– Її чудово переклала Еліза Марціняк. Вона довго жила в Канаді, а виросла в польській провінції, саме тому зрозуміла цей світ і передала його англійською мовою.

– Збірка «Guguły» мала своє продовження – роман «Stancje». Чи ця історія вже завершена?
– Можливо, буде трилогія, ще не знаю.

– Тобто тема ще не вичерпана?

– Я лише злегка торкнулася того, що бачила, що відчувала у світі, описаному в книзі «Guguły». Я думаю, що мені треба розширити цю книгу, як зробив це Ґюнтер Ґрасс у «Бляшаному барабані». Я не вичерпала тему про свої корені, але зараз займаюся іншими речами. У третій книзі намагаюся врятувати інший світ – черговий інший світ, цього разу не мій. Світ людини, яка жила на пограниччі культур, тому що має хасидське походження, а була при цьому сіоністом, металася між польською та єврейською культурами. Я намагаюся врятувати світ цієї людини. Мене весь час цікавить перебування на прикордонні, окремішність в ідентичності, у соціальному та політичному сенсі.

– Якщо дідусь призначив Тебе хронікаркою, чому би не спробувати описати британську провінцію очима мігрантки?

– Але у британській провінції я провела лише 10 років, а зараз знову живу під Лондоном, поблизу Темзи.

– Тобі не бракує тієї провінції, простору, самотності?

– Я живу в такій самій ізоляції та внутрішній еміграції під Лондоном, як і на острові Уайт. Натомість я відчула на Заході дуже сильну напруженість. У червні під час теракту я була з донькою в Лондоні, тому, після переїзду зі спокійного Півдня, раптом побачила зовсім іншу Англію – заплутану, з проблемами, з перспективою майбутнього брекзіту, бідне графство, яке бореться із безробіттям. Можливо, я й повинна написати книгу про Англію, але не знаю, чи зроблю це.

– Чи англійці знають про ситуацію в Україні?
– Вони спостерігали за Майданом, у пресі було багато статей на цю тему. Ми дуже стурбовані імперіалістичними амбіціями Путіна. Ми переживаємо за це і стоїмо – я і моє середовище – на стороні України. Під час подій на Майдані ми всюди шукали інформацію про те, що у вас відбувається. Ми боялися, що новини, які отримуємо, можуть бути фейковими.

– Чи англійці розуміють, що в Україні триває війна?
– Так, але видно слабку реакцію ЄС, відчутно, що всю цю ситуацію оцінюють, як колись, перед Другою світовою війною. Є тривога, є розголос, особливо в соціальних мережах. Це як із брекзітом – ніхто не усвідомлював того, що сталося. На мою думку, ніхто не розуміє масштабів загрози.

– Як Ти ідентифікуєш себе в житті, ким почуваєшся?
– Я почуваюся мігранткою, мамою і полькою.

– Удома розмовляєш із дітьми польською?
– Так. Для мене справді важливо, щоб мої донька й син говорили польською. Я бачу в них сильну зміну ідентичності та британський спосіб мислення. Хоча діти люблять приїжджати до Польщі, до дідусів та бабусь.

– Якби в Тебе були великі можливості, що би Ти зробила для світу?
– Я би відправила 90 % людей в інші країни, щоб вони відчули і зрозуміли інші культури, інші способи мислення. Не обов’язково для того, щоб вони змінилися, але щоб принаймні зрозуміли. Я думаю, що найголовніше – намагатися зрозуміти інших. Коли минулого року, після місячного перебування в Польщі, я повернулася до Лондона, відчула радість від перебування серед представників різних народів.

– Мені здається, що Ти завжди спрагла життя, завжди в дорозі.
– Мабуть, так. Із острова на острів, із села до села, несучи за спиною те, що важливе. Я хочу бачити широку перспективу. Ольга Токарчук, яка в цьому році отримала премію Букера, каже, що люди – це бігуни, вони не можуть сидіти на одному місці, бо їм потрібно відчувати й бачити щось інше. Я – бігун. Мені потрібно весь час рухатися. Поляки, говорю лише про поляків, тому що ще не знаю українців, мають шори на очах, тому що не бачили інших, не бачили, як вони живуть.

Grzegorzewska 02

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК

Фото: Йоанна СІДОРОВИЧ, Жанна Бащук, Наталя ДЕНИСЮК

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

КШИШТОФ ЧИЖЕВСЬКИЙ: «БУДУЙМО ЦЕНТР СВІТУ НА ВЛАСНОМУ ПОДВІР’Ї»

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Конкурси, фестивалі, заходи

 

gaude2017

 

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1