Інтерв’ю

Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера», що відбувався в Луцьку 17–18 листопада, розпочався з дискусії про малий центр світу за участю Кшиштофа Чижевського – культурного діяча, поета, есеїста, співзасновника фонду «Пограниччя», осередку «Пограниччя – мистецтв, культур, народів» і Міжнародного центру діалогу в Красногруді.

Під час зустрічі, яку провів відомий український письменник і перекладач Олександр Бойченко, розмовляли про пограниччя й читали – польською та українською – поезію Кшиштофа Чижевського з його нової книги «Żegaryszki». Як зазначив Олександр Бойченко, Кшиштоф Чижевський дещо інакше, ніж більшість із нас, будує своє життя: колись він переїхав до маленького села на польсько-литовському пограниччі, щоб там творити малий центр світу. Про життя в такому центрі ми говорили з директором осередку «Пограниччя – мистецтв, культур, народів» також під час урочистого відкриття фестивалю.

– Уже майже 30 років Ви займаєтеся пограниччям. Що, на Вашу думку, письменник може зробити в цій сфері? Що Вам вдалося зробити?

– Я став письменником лише тоді, коли почав пізнавати пограниччя. У 70–80-х роках ми їздили в експедиції на схід Польщі, де ще збереглася автентична культура пограниччя. На основі почутих і відкритих там пісень, ритуалів, переказів, обрядів ми творили авангардні спектаклі. Так я знайомився з пограниччям, яке в комуністичній Польщі забули. Нам здавалося, що ми мешкаємо в гомогенній країні. Лише поїздки на схід відкрили мені очі на те, що є церкви, покинуті синагоги і т. д.

czyzewski 01

У 1990 р. я заснував у Сейнах, містечку на кордоні з Литвою, фонд «Пограниччя». Багатокультурність колишньої Речі Посполитої в цьому регіоні досі присутня, бо там живуть і литовці, і поляки, і росіяни-старообрядці. Крім того, це місце було для мене важливим, бо звідти походить мій улюблений поет Чеслав Мілош.

У 1989 р. ми хотіли будувати нову Польщу. Ми приїхали в Сейни, але дуже швидко зрозуміли, що не можемо йти веред, бо ступаємо по якомусь попелищі, поруч із цвинтарями з написами невідомими мовами. Мені здається, що, будуючи новий світ, потрібно розібратися з минулим. Тоді людина по-іншому обживатиме це місце.

– Ви ступаєте по цих попелищах тільки на кордоні з Литвою і Білоруссю, чи також на польсько-німецькому пограниччі, на Лемківщині, на кордоні з Україною?

– Ми працюємо на різних пограниччях: від Індонезії і Бутану аж до Південної Америки, але передусім у Центрально-Східній Європі. Тому мені так цікаво було приїхати до Луцька. Наш осередок став лабораторією філософії і практики пограниччя, які сьогодні знову набирають дуже великого значення у світі. Для мене пограниччя – це традиція діалогу культур. Це не архіпелаг окремих островів. Те, що протягом століть створювалося на пограниччях Речі Посполитої, було спільною багатоголосою цивілізацією. Це був своєрідний палімпсест, повний напруги й різних болісних конфліктів, але все ж багатий культурний палімпсест. Спираючись на свій досвід, можу сказати, що світ сьогодні цього потребує – такого будування сполучної тканини, як сказав би Мілош. Ми можемо мати свої окремі клітини, ми повинні дбати про свої окремі культури, мови, ідентичність, але організм умирає, якщо немає сполучної тканини.

– Тобто безмежне поле роботи для письменника...

– Діяльність на пограниччі – це теж удосконалення мови, адже потрібно заново створити власний лексикон, у якому зʼявилися би такі слова, як, наприклад, «пограниччя». Водночас ми маємо слово «Креси», яке люди сприймають дещо інакше. Слово «пограниччя» більш партнерське.

Моя перша книжка, «Лінія повернення», яка складається з есеїв про пограниччя, була першою спробою сучасного прочитання цієї спадщини. А наступні книжки, зокрема й остання «Малий центр світу», щораз більше нас у це занурюють. Я відчуваю, що такі самі проблеми є у Сполучених Штатах, країнах колишньої Югославії, Україні чи Німеччині. У ситуації, коли ми боїмося нових загроз, близькості чужих нам культур, які починають виникати по-сусідству, вважаю, що нам не потрібно втікати з Луцька, Сейн до Києва чи Брюсселя. Нам потрібно будувати такі центри в себе. Якщо відкрити цей світ на власному подвір’ї, навчити людей почуватися добре в себе, але не замикатися в собі, бути готовими до діалогу, то є шанс, що виросте покоління людей, готових прийняти цей виклик сучасного світу. Не втікаймо від цього. Будуймо в себе вдома малий центр світу.

– Чи шукали пограниччя у своїй родині?

– Моя родина з боку мами походить із Люблінщини, а тата – із Плоцька. Батьки шукали нові місця, тому я народився у Варшаві, а виріс у Познані, яке також є містом пограниччя, але я не мав про це жодного поняття. Важливим уроком для нашого покоління, нової Польщі, що трансформувалася, було те, що ми маємо цю батьківщину заново відкрити для себе, бо ми живемо, не знаючи, що знаходиться в нас під ногами. У цьому контексті зараз я думаю про Луцьк: чи вся ця молодь розуміє, який світ тут колись існував?

czyzewski 00

– Останнім часом з обох боків польсько-українського пограниччя можна почути, що ці землі населяли виключно поляки чи виключно українці. Що із цим усім можна зробити?

– Із цим потрібно піти якомога ближче до людей. Цієї проблеми не вирішать уряди та політики. Ми раніше були авангардним театром і могли мандрувати фестивалями, але в 1989 р. зрозуміли, що нас це вже не цікавить, бо це зовсім інша реальність – фестивальна чи академічна. Реальність для нас – це Сейни. Тому ми не тільки заснували там осередок, але й живемо там ось уже 30 років. Щодня ми працюємо з дітьми, вчителями, органами місцевого самоврядування, литовською меншиною, старообрядцями. Ми маємо видавництво, школу, бібліотеку, музичні, театральні й художні майстерні, які творять філософію співіснування. Якби ми мали на це два тижні чи якусь подію, наприклад фестиваль, ми би нічого не зробили. Натомість, якщо це можна культивувати протягом багатьох років, а саме із цього виводиться поняття культури, тільки тоді може народитися щось автентичне.

Усе, що ми робимо, творимо разом із мешканцями. Наші події та сценарії створюються на основі їхнього досвіду, і водночас саме вони є творцями цих спектаклів і фільмів. Ми для них просто знаходимо художню форму, домагаємо їм це показати. Мені здається, що наш досвід пограниччя настільки травматичний і складний, що в цій ситуації нам допоможе тільки високоякісне мистецтво.

Розмовляла Наталя ДЕНИСЮК

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

«ФРОНТЕРА» ВІДБУЛАСЯ. «ФРОНТЕРА» ТРИВАЄ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1