Інтерв’ю

Jaroslawa rozmowa 1Ярослава Терлецька, українка, громадянка Німеччини, аніматорка вальдорфської школи, була гостем редакції «Волинського монітора». Ми розмовляли з нею про нові старі ідеї для України та німецькі реалії.

 

Валентин Ваколюк: Як давно Ви емігрували до Німеччини?
Ярослава Терлецька: Вперше я поїхала до Німеччини в 1995 р., відразу після закінчення університету в Чернівцях за спеціальністю «Німецька мова та література. Німецька філософія».


– У ті часи багато хто обирав короткий шлях – виїздив на захід, адже Україна тільки становилася як держава, і ніхто не знав, якою вона буде. А як планували вчинити Ви?
– Я вважала, що потрібно їхати до Німеччини, вчитися там і обов’язково повертатися. Після розпаду СРСР люди зацікавилися чимось альтернативним, і завдяки знайомим я дізналася про вальдорфську педагогіку. Мене запросили на семінар як перекладача. Я думала повернутися. Я насправді відчувала досить сильний зв’язок із Україною, українською культурою. Перемогла мотивація навчитися чогось більшого. Вальдорфська ідея була одним із чинників такого самовдосконалення.


– З чого бере початок вальдорфська педагогіка, у чому її суть?
– Цей напрямок освіти зародився після Першої світової війни. Еміль Мольт, власник тютюнової фабрики «Вальдорф-Асторія», відреагував на нарікання своїх працівників, діти яких не мали можливості відвідувати школу, і звернувся за допомогою до Рудольфа Штайнера, реформатора, філософа, містика. Рудольф Штайнер розпочав читати лекції про те, як змінити суспільство через педагогіку. Люди захопилися ідеєю, за кошти «Вальдорф-Асторії» було збудовано школу в Штутгарті. З часом вальдорфські школи дуже розвинулися, пережили Другу світову війну, гоніння з боку націонал-соціалістів, які розпочалися в 30-х роках, тощо.


Вальдорфська педагогіка доводить, що можна отримати належну освіту без традиційної шкільної системи. Так, я нещодавно відвідала музей Лесі Українки в Луцьку й довідалася про те, що нам не розповідали на уроках: Леся Українка не отримала систематичної шкільної освіти, що не завадило їй стати однією з найосвіченіших осіб того часу. Це мені дуже імпонує, людина вивчила декілька мов, грала на фортепіано, малювала, писала вірші, була геніальною особистістю, попри те, що не відвідувала школу, не відповідала біля дошки, не отримувала оцінок. Чудово, що її мама рано помітила здібності дитини і не дала зруйнувати геніальність «запихуванням» у загальні рамки.


– Яких відомих послідовників має вальдорфська школа?
– Вальдорфська школа має багато знаних випускників. Партію зелених заснували колишні учні вальдорфської школи. До вальдорфців належать такі відомі німецькі політики, як Йошка Фішер, Отто і Конрад Шіллі, Борис Пальмер, Міхаель Енде, відомий нам за «Момо» і «Нескінченною історією», родини Бош і Порше, які свого часу долучилися до розвитку школи фінансово, також актори (що й недивно, адже театральні дисципліни входять до програми навчання): Аугуст Діль, Сандра Буллок, Дженніфер Еністон та багато інших. Палітра досить барвиста: Йенс Штольтенберг, генеральний секретар НАТО, Томас Зюдгоф, дослідник біохімії, який у 2013 р. отримав Нобелівську премію, внучка Зиґмунда Фройда, Белла Фройд, дизайнерка одягу. Цей список надто довгий, імена інших представників вальдорфської школи можна відшукати, наприклад, у мережі Інтернет.


– Чи можемо сказати, що вальдорфська педагогіка розвивається, передусім, в нетоталітарних країнах?
– Так, безперечно. У таких школах немає директора, є лише колегіальна система, немає всевладного вчителя, оцінок, тобто немає нічого тоталітарного. Найбільше вальдорфських шкіл – у Німеччині, Швейцарії та Скандинавських країнах. У Росії також є вальдорфські школи, у Москві та Петербурзі, але вони зазнають утисків від православної Церкви. За приналежність до школи Рудольфа Штайнера священик може навіть відлучити від церкви. Цікаво, що у країнах із сильним впливом Церкви, наприклад у Польщі чи Росії, вальдорфським школам дуже важко розвиватися.


– Чи школа веде діалог із Церквою в Польщі?
– Так, з Польщею налагоджуються зв’язки. У Кракові, наприклад, є досить великий вальдорфський дитячий садок на шість груп, а школи наявні у Варшаві, Бєльсько-Бялій і Ґдині.


– Вальдорфська школа толерантна до поліконфесійності?
– Вона не нав’язує жодних конфесій, а допомагає людині стати вільною, робити власний вибір, розвиває її. Звісно, вона виникла в християнському суспільстві й просякнута християнським духом. У школі відзначають християнські свята. Проте окремі положення диктує не школа, а держава. Відповідно до закону Німеччини, прийнятого ще в 1933 р., в школі мають обов’язково викладати релігію. У Голландії, для прикладу, такого немає.


– Якщо в школі навчаються учні різних віросповідань, католики, протестанти, іудеї, мусульмани і т. д., яку релігію обирають для викладання?
– Обирає більшість: католики, протестанти, вільні християни (тобто без конфесії). Можливе викладання загального курсу релігії, основаного на історіях, міфах, спільних майже для всіх. Тобто коли в класі є іудеї і мусульмани, вони, зазвичай, вибирають групу вільного безконфесійного християнства. У старшій школі діти вже вивчають аспекти різних релігій: ісламу, іудаїзму, буддизму, християнства. Таким чином в учня розвивається широке бачення релігії.


– Чи можна відмовитися від проходження такого курсу?
– Можна, але це не залежить від школи. Таке рішення приймають на рівні міста, для цього батьки повинні звернутися до відповідних установ із заявою, в якій обґрунтовують своє прохання. За весь мій 15-річний досвід я знаю тільки один такий випадок. Тоді дитина має вивчати щось на кшталт етики й естетики.


– Вальдорфська школа розвивається в Україні?
– Так, в Україні вальдорфська школа розвивається швидше, ніж у Польщі. Це пов’язано з тим, що батькам набридло віддавати дітей до пострадянської шкільної системи, яка нічого не дає дітям, яка вимучує як дітей, так і батьків. Тому вони шукають альтернативу. В Україні вальдорфські школи переповнені, ми не можемо прийняти всіх охочих в Києві, Одесі, Дніпропетровську чи Запоріжжі.


– Як співіснує вальдорфська школа в системі українських цінностей?
– Вона успішна у всіх країнах, адже враховує особливості тієї держави, на території якої знаходиться. Матеріали для вивчення підбирають з урахуванням можливості сприйняття дитини. Знання, які дає вальдорфська школа, – це ґрунтовна база. Завдяки такому підходу дитина росте більш впевненою, гармонійною, здоровозбалансованою.


– Не боїтеся, що вальдорфська школа стимулює певну внутрішню пасивність дитини?
– Ні. Учні вальдорфської школи дуже ініціативні. Наприклад, у Німеччині та Швейцарії зараз активно обговорюють такий проект, як «Grundeinkommen», відповідно до якого кожна людина повинна мати право на мінімальне державне забезпечення. Цю ідею просувають вальдорфські учні.


– Щодо Німеччини, як довго Ви звикали до її культури? Вже розумієте, наприклад, німецький гумор, смієтеся з жартів?
– Зараз, так. Спочатку, звісно, це було не так легко. Німецький гумор інтелектуальний, специфічний. Для його розуміння потрібно знати всі аспекти життя німців. Часто це гра слів.


– А що читають німці? Якою літературою захоплюються?
– Порівняно з Україною, німці дуже багато читають. У них розвинені велетенські книжкові супермаркети, які постійно заповнені відвідувачами. Окрім книг, там є також кав’ярні, місця, де можна почитати книжку, послухати музику тощо. Таких закладів я в нас не бачила… Література різноманітна, не тільки німецька, а й перекладна, багато видань – мовою оригіналу, зокрема англійською. Через сучасну світову ситуацію в Німеччині зросло зацікавлення слов’янською культурою та літературою. У книгарнях можна легко знайти переклади творів поляка Анджея Стасюка чи українця Юрія Андруховича.
Багато на німецькому книжковому ринку й мусульманської літератури. Німці цікавляться творчістю письменників з Іраку, Ірану. У Кельні, наприклад, проживає відомий знавець ісламської культури та філософії Навід Кермані. Він має власну літературну платформу, запрошує цікавих людей. Нещодавно запрошував і Юрія Андруховича.


– Сучасна Німеччина вистоїть перед загрозами тієї «етновійни», яку нав’язують Європі наші сусіди з півночі?
– Німцям зараз дуже важко. Вони, на мій погляд, звикли думати глобально, а коли мислиш великими масштабами, розумієш, що все дуже-дуже складно. У них досі зберігається почуття провини через Другу світову війну, зокрема перед Росією.


– Молоде покоління також має це почуття вини?
– Як не дивно, але має. Їм прищеплюють його батьки, дідусі, світова спільнота, нав’язують через телебачення, літературу.


– Як Ви вважаєте, німці розуміють прагнення поляків і українців?
– Насправді це дуже складне запитання. Німці не дають собі ради з поняттям східного слов’янства. Звісно, є винятки, але більшість знає тільки Росію. У перші десять років перебування в Німеччині мої розмови часто закінчувалися пояснюванням того, що Україна – не Росія. Мене це дратувало, я дивувалася, чому вони абсолютно нічого не знають про Україну? Ми ж у школі вчили про Німеччину, де вона знаходиться, із яких регіонів складається. Вони ж тривалий час перебували під російським впливом, і їх не цікавило, що, окрім великої Росії, є й інші держави. Тому німці довго сприймали події в Україні як міжбратерські конфлікти, не більше.


– Як у Німеччині відреагували на Майдан?
– Для німців це було шоком, спочатку навіть негативного забарвлення. Їм знадобилося кілька місяців для того, щоб розібратися в усьому. Думали, що це просто братська колотнеча. Зокрема, відомий журнал «Der Spiegel» писав, що на Майдані – фашисти, пізніше редакція була змушена просити вибачення за такі твердження. В Німеччині через ліві консервативні партії дуже добре працює проросійська пропаганда. І три місяці, якщо не більше, німці аналізували ситуацію в Україні. За цей час уже стільки всього відбулося. Лише потім прийшло усвідомлення, розуміння, німці почали проводити паралелі з подіями у Грузії.


– Потім Крим…
– Так, Німеччина на це відреагувала вже по-іншому, стали говорити про загарбництво Росії, її імперські нападки. Німці завдяки цим болючим подіям, які переживала Україна, почали по-новому сприймати Росію. Україна стала для них призмою, крізь яку вони побачили інші сторони Росії, які раніше не зауважували.


– Чи можна сказати, що Німеччина сприймає Україну як віддалений бастіон оборони своїх цінностей?
– Про це говорить невеликий прошарок суспільства, інтелігенція, її чують завдяки різноманітним інтерв’ю на телебаченні, радіо, в газетах. Так, я читала таку фразу в дуже авторитетній газеті «Die Zeit»: «Якщо ми не допоможемо сьогодні Україні, то втратимо своє європейське лице».


– Чи потрібні слов’яноорієнтовані цінності демократичній та забезпеченій Німеччині?
– На побутовому рівні, звісно, що не потрібні. Якщо ж говорити про Європу як про проект різних народів, які мають можливість бути самими собою та робити свої внески до загального кола, то в такому разі слов’яни мають чим поділитися. Так, німців приваблює наша гостинність, привітність, безкорисність, щедрість. Вони завжди, коли приїжджають в Україну, стверджують, що в нас таки є почуття братерства.


– Польща, на відміну від України, досить активно увійшла до Європи, зараз формує свою політику. Як німці сприймають Польщу, зокрема її членство в ЄС?
– Як на мене, спочатку німці раділи, можливо, й економічно тішилися, що Польща увійшла до Євросоюзу. Але вони не розраховували на те, що поляки самовпевнені, не меншовартісні та мають такий міцний потенціал. Напевно, тому й пішла зараз зворотна реакція: обвинувачення поляків у націоналізмі тощо.


Німцям характерне сприйняття всього не німецького як менш цінного. Це неправильно, європейська спільнота має бути об’єднанням вільних держав, одна країна не повинна вказувати іншій її місце, нав’язувати їй певні критерії чи закони. Через це виникає підміна справжніх європейських цінностей. Здорова ідея спільноти передбачає, що всі взаємозбагачуються і тільки виграють від неповторності кожного.


Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1