Інтерв’ю

knVixVnsjqAСестри Леся та Галя Тельнюк представили в Луцьку свою нову програму. Концерт, котрий відбувся 19 червня, організувало Мистецьке об’єднання «стендаЛь». Ще «передрадянські» стіни Волинського лялькового театру своєю чудовою акустикою підтримали магію музичного дійства на два жіночі голоси та три віолончелі. Під час концерту прозвучали пісні на вірші Оксани Забужко, Галі Тельнюк, Тараса Шевченка, Маргарет Етвуд, Станіслава Тельнюка.

Наступного дня сестри Тельнюк та Олег Репецький, генеральний директор СП «Комора», яке продюсує проект «Сестри Тельнюк», зустрілися зі своїми шанувальниками у Волинському прес-клубі.

Запашна кава, смачні тістечка та гарне товариство гармонійно доповнювали теплу атмосферу зустрічі, котра, своєю тематикою якимось чином нагадала про нічні розмови на кухні часів радянського «інтелігентського підпілля». Незважаючи на обмеження в часі, чарівні пані Леся та Галя Тельнюк люб’язно погодились на кротке інтерв’ю для «Волинського монітора».

– Яке Ваше життєве кредо?

– Леся: Бути людиною. Бо, хоча ми є і мамами, і дружинами, і співачками, і творцями, цього всього не було б, якби ми не прагнули бути нормальними людьми.

– Коротко, як у документальному фільмі, Ваш життєвий шлях. Ви сьогодні, вчора…

– Галя: Народилися ми в родині письменника і перекладачки. Мама була перекладачкою східних мов, працювала також журналістом. Тато був дисидентом.

60z7wndP5m0– Ви киянки?

– Г.: Так, народилися в Києві і там живемо дотепер.

– Л.: Родина батька жила в Києві, потім виїхала, але батько повернувся туди працювати. Цікава історія родини в тому, що мама закінчила університет, але вона до знайомства з батьком не говорила українською, бо була зі Східної України. Їхня любов змінила її світогляд і життя. На жаль, родину зберегти не вдалося, бо КДБ поламало долю нашого батька. Він рано пішов із життя. Родина розпалася, по суті, через безкінечні переслідування та злидні, бо його і не друкували, і забороняли. Вижити було важко. Доля нашого батька і подібних до нього на совісті цього режиму – страшної машини, яка руйнувала життя.

– Коли Ви зрозуміли, що Ви українки?

– Г.: Ще з дитсадка ми бачили, що ми не такі, як інші. Київ був російськомовним містом і нам неодноразово задавали питання: «Почему мы не разговариваем на русском?». Нам доводилося пояснювати це ще в шестилітньому віці.

– Яким чином?

– Л.: Не повірите, нам доводилося навіть битися.

– Г.: Це дуже складне питання. Те, що суспільство нездорове, ми бачили з дитинства. Тому що в нормальному суспільстві не можуть сміятися над людиною, яка живе на своїй землі і говорить рідною мовою, не можуть її за це бити. Виникало бажання закритися від цього суспільства, бажання не ходити до школи. В останніх класах батьки були змушені перевести нас до іншої школи, бо та була вже зовсім під впливом КДБ. Вони травили нас: занижували оцінки, ходили з перевірками додому. Це був потужний терор з боку партійної та комсомольської організацій школи.

– Коли Ви відчули, що Вашою зброєю є те, що робите, і що Ви можете щось змінити?

– Г.: Тоді, коли написали перші пісні і зрозуміли, що їх слухають наші ровесники. Батькова однокурсниця Катерина Антощенко вела телепрограму «На допомогу школі». Вона зробила випуск, де батько розповідає нам про Тичину. Ми заспівали у цій передачі. Катерина Антощенко мало не підпільно зняла цю передачу, котра мала успіх. Після того її, здається, звільнили з роботи, а передачу заборонили. Це були 80-ті роки.

Коли на наступний день ми прийшли до школи, то відчули повагу до себе. Ми зрозуміли, що коли ми співаємо, нас чують. Коли потрібно було виступити на шкільних вечорах чи представити школу, ми це робили найкраще. Це була наша музика, ми ж не виходили традиційно, як усі, співати народні пісні чи пісні весільно-розважального змісту. Потім ми створили свій колектив і зайняли перше місце в Києві на конкурсі вокально-інструментальних ансамблів. Переможці мали можливість записатися на професійній студії. Ми тоді були ще дітьми, нам було 15 чи 16 років, але вже тоді ми відчули, що маємо якийсь вплив.

rUWMAhVNy1I– Ми намагаємося ввійти до європейського співтовариства, вертаємось, як кажуть, додому. Відчуваємо підтримку наших польських побратимів. Яке місце у вашому житті займає Польща?

– Г.: Дуже велике і дуже близьке, бо наш прадід був поляком. Як і багато хто, ми маємо мішане коріння. Це таємна історія нашої родини, не знаю, легенда чи ні: наш прадід народжений від якогось польського родовитого чоловіка, який був закоханий у прислужницю українського походження. Оскільки одружитися на ній не міг, то дав їй своє прізвище. Прізвище нашого діда було Тельнюк-Демірскі-Адамчук. Дід був великим оригіналом, мав чотирьох дітей і дав їм різні прізвища. Наш тато Тельнюк, його рідний брат Тельнюк-Адамчук, і сестри мали різні частини цього прізвища.

– Типова українська традиція «мультикультури»?

– Л.: Наш батько Станіслав вільно володів польською мовою, у дитинстві читав нам казки та детективи. Польська література і мистецтво – це частина нашої сім’ї. На мою думку, між поляками й українцями існує надзвичайно сильний родинний зв’язок. І за складні моменти в житті поляків і українців ми всі повинні попросити вибачення, не спекулювати цим і намагатися бути вищим від цього.

– Г.: Тим більше, що розібратися до кінця у всьому абсолютно нереально. Ми не можемо коментувати події, свідками яких не були. Мусимо про них пам’ятати, але не для того, щоб мститися, а щоб цього не повторювати.

– Л.: Я хочу додати, що існує третя персона, про яку ми забуваємо. Є українці, поляки, а є ще ж Росія, яка весь час влазила, яка весь час формувала думку поляків про поганого тупого українця.

– Ева Демарчик і Марек Грехута допомогли збудувати мій музичний простір. Вчора Ви його добудували. Слухаючи Вас, я побачив, що Ви даєте українському молодому поколінню те, чого я дуже довго чекав від українців. Чекав, коли вони злізуть із фольку, з шароварщини. Ви вчора показали, що є прекрасна, молода, гарна каста українців із великим шармом, елегантністю і вишуканістю. Де Ви знайшли цей музичний код?

– Г.: Я думаю, що цей код закладений у словах батька, у його розшифровці поезії. Хоча батько займався невдячною роботою – вивчав творчість Тичини, якого на той час уже всі ненавиділи як зрадника, тому що він написав вірш «Партія веде». Про нього казали: «Краще з’їсти кирпичину, ніж читать Павла Тичину». Батько тоді, коли ми росли і формувалися, займався інтерпретацією поеми-симфонії «Сковорода». У дитинстві для мене була найкраща гра у Сковороду: я ходила з паличкою по квартирі, мала свій монастир, в який я заходила біля якоїсь кімнати. Це була моя Китаївська пустинь. Ми дійсно з Лесею гралися в такі речі. Ми писали одна одній листи, як героїні роману нашої улюбленої Джейн Остін. Нам завжди хотілося шляхетності.

– Л.: Я хотіла б додати, що шароварщина сформувалася саме за часів совка.

– Г.: Це ж великий продюсер «таваріщ Сталін» спродюсував шароварщину.

– Л.: А насправді у більшості українців генетичне тяжіння до іншого. От навіть учорашній концерт показав: ці дівчата-організаторки з Мистецького об’єднання «стендаЛь» також цього прагнуть. Це бажання є, просто воно не може ніяк вирватися із «продюсерського центру» Сталіна.

– Г.: Тому що зацементували так, що треба було би багато паростків, щоб зірвати цей цемент. Хто має бути на наших концертах? Вони не народилися. Вони вмерли в 33-му, їхніх прадідів розстріляли, вони ненароджені. Ми плакали з Лесею, коли дізналися, що у трьох хлопців, які загинули на Майдані, улюбленими співачками були сестри Тельнюк. Як це може не розірвати серце, якщо тих, хто народився, вже нема і вони вже не народять.

– Ви були в Канаді. Вас там сприйняли. Які «хвилі еміграції» були на Ваших концертах?

6ncJ08ONYbQ– Г.: На наші концерти приходять різні люди. Якщо це старші особи, то це професура. Якщо молоді, то це напіванглійське суспільство. Вони вже знають, хто такий Верхарн, Верлен, Дікінсон, Вульф. Вони на цьому виховувалися, формувалися й у них є потреба чути Рільке в українському перекладі. Ми не говоримо про четверту хвилю – «русскоязичних».

– Вони також приходять?

– Г.: Одиниці. Так, як і тут, одиниці з них приходять на наші концерти. А ті, хто тут слухав шансон, і там ходять на «Брайтон».

– Останнім часом суспільство все активніше сигналізує про інформаційне перевантаження, про девальвацію слова і життєвих цінностей. Учора Ваш концерт у Луцьку був свідченням «прямого влучення» з допомогою вишуканого симбіозу слова і музики.

– Г.: Маю надію, що наша творчість додасть людям більше оптимізму і віри в можливість змінити себе і свою країну. Врешті бути за неї та за себе відповідальними.

– Л.: Допоможе нам усім перебороти синдром перерваної європейської культурної традиції, заповнити розірвану ланку власної історії та культури.

– Яким є рецепт побудови України від сестер Тельнюк?

– Г.: Любити її всім серцем. Любити, берегти, боротися за неї.

– Л.: І молитися за неї.

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК

Фото Юлії СТАСЮК

 

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1