Інтерв’ю

Tomanek 20

Адам Томанек – легенда люблінського радіо. Він брав участь у створенні радіостанції «Радіо Люблін» і донині входить до її активної команди. Присвятив журналістиці вже 60 років свого життя й не має наміру на цьому зупинятися.

 

 

 

Родич Юзефа Лободовського та продовжувач його місії на радіо. Цікава людина, відкрита для людей і світу, корифей люблінської та польської радіожурналістики, вчитель багатьох журналістів «Радіо Люблін». Так пишуть про Адама Томанека польські колеги. У 1975 р. він отримав «Золотий мікрофон» – найважливішу нагороду Польського радіо. У «Волинському моніторі» веде рубрику «Люблінська інформація». На початку липня Адам Томанек відвідав Луцьк, тож ми мали нагоду з ним порозмовляти.

 

– Як розпочалася Ваша діяльність на радіо?
– Це розпочалося вже в середній школі. Упродовж чотирьох років я навчався в Торгівельній школі, директором якої був Едвард Яніцький. Він був ініціатором різноманітних гуртків, наприклад гуртків економістів, мовознавців, радіо, преси тощо. Під керівництвом полоніста, професора Зигмунта Бовніка, я вів передачі на шкільному радіо. Тоді зрозумів, що маю задатки, щоб стати добрим радійником. У травні 1949-го я закінчив середню школу, а згодом записався на юридичний факультет Університету Марії Кюрі-Склодовської.


У Любліні діяв локальний радіовузол, на якому звучали різноманітні повідомлення. Начитку вели абсолютно випадкові люди. Одного разу якась жінка неправильно прочитала назву фільму «Горбань із Нотр-Дама». Це почув журналіст видання «Życiе Lubelskie» та розкритикував рівень радіовузла. Розпочався рух в комітеті партії, бо «це компрометує народну владу». Почали шукати на шкільному радіо та прийшли до директора Яніцького, а він запитав мене, чи не хотів би я співпрацювати з радіовузлом. Я пристав на пропозицію. У цей же час у Варшаві оголосили загальнопольський конкурс на лекторів та дикторів радіо. Були післявоєнні роки, шукали нові кадри. Люблінський радіовузол відібрав мене як диктора, тож я поїхав до Варшави. У конкурсі брали участь 1500 осіб, а місць було 15. Я зайняв останнє, 15-те, місце. Мені тоді виповнився 21 рік.


Голова журі сказав до мене: «Ти склав іспит, спочатку ми можемо тебе прийняти на лектора, а згодом на диктора, якщо поглибиш мовні знання. Але ти мусиш жити у Варшаві. У тебе є де жити?»


У 1949 р. Варшава була одним великим звалищем. Я не мав де жити, оскільки взагалі не був пов’язаний із Варшавою. Тоді зрозумів, що не можу просто так переїхати, бо в Любліні я навчаюся, маю сім’ю, квартиру й там моє місце. Подумав, що, можливо, колись потім скористаюся тим, що мене відібрали на конкурсі. Тоді з Любліна до Варшави потрібно було їхати чотири години на даху поїзда.


«Так, зараз немає умов, – ствердив голова журі. – Але в кожному воєводстві має бути регіональна радіостанція. Радіомережа незабаром покриє всю країну. (Це було політичне бачення). Коли в Любліні буде радіостанція, а буде точно, то ми звернемося до тебе». Мені було приємно, що на мене звернули увагу.


– Що для Вас було найважчим у тому конкурсі?
– Потрібно було знати дві мови. «Якими мовами володієш?» – запитали мене. Я назвав німецьку та французьку. Німецьку так-сяк знав, бо вчив її, окрім того, була німецька окупація, в будинку жили німці, німецькі діти гралися з польськими, тож «ковтнув» трохи цієї мови. А французьку мову знав завдяки приватним урокам, під час яких вчителька навчила мене гарно читати, з гарним французьким акцентом, але про що я читав – не мав зеленого поняття. І там, під час іспиту, коли я читав німецький текст, а згодом казали перекладати – перекладав. Із французької, на щастя, не вимагали перекладати, тільки сказали, що маю добрий акцент. Так я склав іспит зі знання мов.


– Коли Ви потрапили на «Радіо Люблін»?
– У 1952 р., коли з Варшави приїхали делегати з того загальнопольського конкурсу, про який я щойно згадував. Спочатку вони пішли в комітет партії, оскільки партія керувала всім. Вони набирали 18 осіб. «Тут ми маємо Томанека з дикторського конкурсу, хочемо запитати, чи ви щось маєте проти нього?» У партії про мене не чули, про мої зв’язки з Лободовським тим більше. Молодий хлопець, у партії не був, в опозиції не був, в Армії Крайовій та підпіллі не був. Оскільки нічого такого в моєму минулому не було, то вони не мали жодних заперечень.


– Те, що Ви пережили й побачили впродовж свого життя – це кілька епох (Друга Річ Посполита, німецька окупація, «народна Польща», сучасна демократична Польща), це багато цікавих людей, а також багато незвичайних історій. Чи є щось із Вашого досвіду, що Ви запам’ятали по-особливому?
– Головним редактором «Радіо Люблін» був Тадеуш Хаброс. Він мав чудовий голос та бездоганну польську мову. Через кілька місяців моєї роботи на радіо викликав мене до себе та сказав, що має багато зауважень. Він на 10 днів усунув мене від ведення програм, запропонував, щоб я кожен день приходив до нього на годину на уроки з читання. Через 10 днів він спустив мене на землю. Я дуже вдячний йому за це, бо якби він тоді сказав мені, що я ідеально читаю, то тільки зашкодив би.


– Яку посаду Ви пізніше обіймали?
– Починав від читання. Згодом головним редактором став Борис Мокшишевський. Він захоплювався прямими трансляціями, ефірами наживо. «Шкода плівки – маєш іти й говорити», – казав він. Одного разу звернувся до мене: «Підемо на бокс, будемо вести трансляцію з боксерського поєдинку». Я сказав, що про бокс не маю зеленого поняття. «Будете мати поняття. Їдьмо, будемо разом працювати», – відповів він. «Добре, але я трансляцій ніколи не робив», – сказав йому. «То будете робити». Я дуже добре собі порадив, бо виявилося, що можу говорити не тільки швидко, але й точно та змістовно. У чому це полягає? Коли говорю перше речення, то в голові вже маю друге. Коли говорю друге, то повинне бути третє тощо. Згодом він сказав так: «Робимо репортажі. Я бачу тут довгі двадцятихвилинні розмови. Це не репортажі. Садовлять перед мікрофоном якогось чоловіка, і з ним 20 хвилин розмовляють. Хто його слухатиме? Гарантую, що через п’ять хвилин вимкнуть радіо. Потрібно зробити так, щоб усе те, що вмістилося у 20 хвилин, зуміти втиснути у дві хвилини, у три – максимально». Він був шанувальником так званих міні-репортажів. Я перейняв це від нього.


– Пане Адаме, Ви й надалі активно працюєте?
– Так, роблю міні-репортажі. Я маю на радіостанції свій кабінет, свій стіл, тільки в мене є друкарська машинка, бо всі працюють виключно на комп’ютерах. Маю й комп’ютер і ще плівковий магнітофон, який не підведе.


– Пане Адаме, а якби Вам довелося починати життя заново, то пішли б знову на радіо?
– Так, пішов би. Це було моє покликання, мій життєвий постріл у десятку.


– Чи на «Радіо Люблін» порушують українську тематику?
– Повідомлення про Україну в Любліні транслюють завжди. Надходять і повідомлення з фронту. Ця тема дуже важлива для поляків. Ми ж сусіди. Захоплюємося тими хлопцями, котрі ідуть воювати за Батьківщину.


– Юзеф Лободовський – гордість Вашої сім’ї. Він є своєрідним символом польського патріотизму, незвичайної інтелектуальної та творчої оригінальності, великої любові до України. Ви близький родич Юзефа Лободовського, його потомок і продовжувач у журналістській професії. Як Ви його запам’ятали?
– Юзеф Лободовський – рідний брат моєї мами. Щоправда, мої контакти з дядьком не були тісними, оскільки він виїхав у 1939 р., коли мені було майже 11 років.


У моїй пам’яті зберігся образ літератора, котрий жваво цікавився світом та людьми, мав надзвичайно бурхливу уяву. Наведу приклад. Лободовський ніколи не займався боксом, проте на якусь неділю в 30-х роках у кінотеатрі, який вже нині не існує, було призначено поєдинок. У газеті з’явився великий напис: «Лободовський змагається з професійним боксером «X» (прізвища не пам’ятаю). Це свідчить про його фантазію. Адже звичайна людина, коли змагається з професійним боксером, наперед приречена на поразку. Його не цікавили гроші, а лише те, щоб зробити щось нове, щоб щось нове сталося в цьому місті. І, звичайно, сталося. Він програв поєдинок і зі зламаним носом залишив кінотеатр. Думаю, що дядько був відважним.


Як дитина я запам’ятав його не тільки завдяки цим екстравагантним подіям. Він дуже любив маму, Стефанію Лободовську, мою бабусю, і дбав про неї. Перед початком війни жив у Варшаві, але часто приїжджав до Любліна, до мами. Для нього мама була святою людиною. Він не мав можливості виявити свою любов до батька, оскільки той помер від голоду на Кавказі, у Єйську. Його похоронили в центрі цього міста, на кладовищі, яке незабаром перетворили на міський парк. Невідомо, що сталося з могилою.


– Чи дідусь перебував у більшовицькій в’язниці? Про це у своїй книжці згадує Людмила Сірик.
– Можливо, його як царського офіцера туди запроторили. Знаю, що знайшовся якийсь молодий більшовик, котрий пам’ятав Владислава Лободовського, бо служив під його командуванням у царському війську, і заступився за нього. Можливо, через це він вийшов із тієї в’язниці.


Добре пам’ятаю, що, коли я був дитиною, на мене казали: «Ти «рускій», адже твій дідусь був у царській армії». Нині кажу: «А де він мав бути? Мій тато був в австрійській армії. Хтось інший був у німецькій». Упродовж 123-х років Польщі не було на карті. Тож потім, коли була Перша світова війна, доходило до трагічних ситуацій, бо поляк з Австрії стріляв у поляка з царської армії, поляк із Німеччини теж стріляв у поляка з Росії. Це національна трагедія!


Пам’ятаю, як у 30-х роках був загальнопольський конкурс «Нагорода молодих». Це була престижна нагорода Польської академії літератури – своєрідна польська Нобелівська премія. І до фіналу дійшли поети Чеслав Мілош із Вільнюса та Юзеф Лободовський із Любліна. Нагороду здобув Юзеф Лободовський, котрий тоді переміг майбутнього нобелівського лауреата.


У 1938 р. Лободовський одружився з Ядвігою Курилло. Згодом отримав роботу літературного критика на Польському радіо. Разом із дружиною виїхали до Варшави, де жили на вулиці Літевській. Його завданням було слухати літературні трансляції Польського радіо та згодом писати на них рецензії.


У 1939 р. дядька призвали до війська, він пішов на фронт. Так я запам’ятав Юзефа Лободовського.


– Чи в період ПНР Ви могли вільно говорити про Лободовського?
– На жаль, ні, бо Лободовського викреслили. Антикомуніст, виступає в Мадриді проти Радянського Союзу, проти тодішньої Польщі. У Музеї Юзефа Чеховича в Любліні був куточок Лободовського. Прийшли зі Служби безпеки й наказали його ліквідувати. Тому молоде покоління взагалі нічого не знало про нього. Вже пізніше я зробив таке вуличне анкетування, запитував, чи люди чули про Юзефа Лободовського? Із десяти опитаних хіба що один відповідав, що був такий люблінський поет.


А я мав постійні клопоти після війни, коли працював на Польському радіо. До мене приходили зі Служби безпеки. Головний редактор тоді телефонував і говорив: «Пане Адаме! До Вас гості!» Ішлося про Лободовського, вони пильнували, чи я не маю з ним контактів. «Ми до Вас нічого не маємо, але Лободовський у Мадриді поширює наклепи про нашу країну, нашу Вітчизну. Як із цим погодитися?» Я відповідав: «Шановні! Мені було 10 років, коли він пішов на війну. Що я можу про це сказати? Взагалі нічого. Можу тільки побажати, щоб ви знали половину тих мов, які знав Лободовський». А Лободовський володів одинадцятьма мовами. Його найулюбленішою мовою, окрім польської, рідної, була українська. Згодом, коли був на Заході, – іспанська. Він вивчав мову впродовж одного року. Був природженим поліглотом.


Не забуду, як перед війною моя мама, Лободовський і я пішли на курс вивчення есперанто. Тоді говорили, що через три місяці ми вивчимо мову, а есперанто колись опанує весь світ. Після трьох місяців навчання я добре читав, мама не читала й нічого не розуміла, а Лободовський взявся перекладати польську літературу на есперанто.


– Іспанський період Лободовського розпочався у в’язниці?
– Так. Лободовського в Угорщині інтернували разом із військом. Звідти він потрапив у Францію. Коли німці захопили Францію, він був змушений утікати до Іспанії. На французько-іспанському кордоні його спіймали іспанські прикордонники й посадили до в’язниці. Там він підхопив туберкульоз. Міг би швидко померти, проте іспанські лікарі врятували його. Згодом він підробив собі біографію, оскільки за іспанськими законами молодших саджали у важкі в’язниці, а старших – у легші. Він додав собі 10 років, щоб бути в трохи кращій в’язниці. Пізніше познайомився з Казімєжом Тилько з Кракова, котрий працював на «Радіо Мадрид» та був ведучим спортивної редакції. Він почав опікуватися Лободовським, оскільки той вразив його своїми знаннями, ерудицією, володінням мов, і прийняв його до себе.


– Де Лободовський жив в Іспанії?
– На вулиці Лопез. Він з’їжджав наниз, там була кав’ярня, яку тримав поляк, що виділяв йому столик. Щодня вранці він ставив графин із вином, і Лободовський увесь день писав там книжки й попивав те вино. Сім’я Лободовського думала, що він був багатим, бо жив на Заході. А він нічого не мав. Те місце в кав’ярні було його робочим кабінетом.


– Чи Вам вдалося пізніше зустрітися із дядьком?
– Ні. Коли ми мали можливість поїхати на Захід, то дядька вже не було. Він помер у 1988 р. у віці 79 років під час лекції про Словацького. Розповідали, що це була цікава лекція. Йому стало погано, він осунувся, після чого його забрали до лікарні. Звідти він уже не повернувся.


Він багато писав про свою смерть. Один із його віршів, «На власну смерть», розпочинається словами: «На чужій землі боюся помирати...» А згодом: «Зі спокоєм зустріну рідну смерть...», тобто хотів померти не в Іспанії, а в Польщі, бо таку смерть вважав рідною... Він завжди говорив, що хоче спочивати в могилі своєї мами на вулиці Ліповій. Його мама померла у 99-річному віці в 1973 р.


– Яким чином вдалося привезти прах Лободовського до Польщі?
– Згідно з волею Лободовського, його тіло кремували. Це полегшило справу, оскільки привезти небіжчика в труні було дорого. Поляки тоді мало їздили до Іспанії. Однак, оскільки Лободовський часто їздив до видання «Wiadomości Literackiе» у Лондон і там мав знайомих, то пізніше перевезти його прах попросили Анджея Палюховського, директора Головної бібліотеки Люблінського католицького університету (ЛКУ). Він поїхав до Лондона, куди вже привезли з Іспанії урну з прахом Лободовського. Палюховський привіз її до Любліна. Щоправда не без проблем, бо за перевезення урни з прахом також потрібно було багато заплатити. Тому урну загорнули в простирадло та вклали до великої валізи. У Лондоні Анджея Палюховського ніхто не перевіряв. А у Варшаві, в аеропорту «Окенце», під час контролю митники запитали його, що везе. «Маю довідку про кремацію Лободовського, польського поета». Це їх не зацікавило. Їх цікавили марихуана, цигарки і т. п. У Любліні урну забрав до свого кабінету ректор ЛКУ біскуп Ян Сьрутва, котрий дуже любив і добре знав поезію Лободовського. Він сказав: «Як буде інавгурація нового навчального року (1988 р.), то ми тоді організуємо урочисті похорони Лободовського на вулиці Ліповій та покладемо урну до могили його мами Стефанії». Він дотримав слова. І в цьому полягає наступний парадокс. Лободовський у молодості був студентом ЛКУ і за свої антиклерикальні, комуністичні та антиєврейські погляди був виключений із цього університету. І цей же ЛКУ, який вигнав Лободовського, пізніше організував йому урочисті похорони.


– Ви були на цьому похороні?
– Був. Були ректор Сьрутва, дванадцять ксьондзів. Від університетської каплиці ми пішки пройшли на кладовище. Там урочисто поклали урну до могили мами. Зі Служби безпеки вже не було нікого...

 

Розмовляли Світлана КРАВЧЕНКО і Валентин ВАКОЛЮК

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1