Головна

MW nr 15 15.08.2019

45225 10151808064849882 1386509242 nКульт Варшавського повстання серед поляків живий і сьогодні. Про цю історичну подію навчають у школах, жваво реагують на це письменники, представники мистецтва і культури, публіцисти, не кажучи вже про звичайних громадян героїчної столиці.

 

Нам усім відомо, що повстання, незважаючи на те, як саме оцінюємо рішення про його початок, було неминуче. Полякам були вже нестерпні ненависні німецькі окупанти. Вони піднялися на битву за Варшаву і Польщу, хоч навіть і нерозсудливо, бо заздалегідь знали, що програють, однак склали в жертву найбільшу цінність, якою є людське життя.

 

У нерівну боротьбу вступили ті, які ніколи не збиралися стати професійними солдатами. Боровся той, хто вважав, що це єдине правильне рішення. Це були молоді науковці, студенти, поети, інженери, продавці, ремісники, які прагнули віддатися щоденній улюбленій справі, але не могли проектувати і будувати будинків, навчатися, творити і видавати свої збірки. Не давали їм цього робити ненависні окупанти. Серед них були і жінки, тоді ще молоді дівчата, які також прагнули зробити свій внесок у боротьбу. Про те, як вони жили і як переносили воєнні незгоди, ми не знаємо майже нічого. Війна, як відомо, це, здебільшого, «розвага» для хлопців, але як би виглядав цей повстанський подвиг без розвідниць, медсестер, жінок-лікарів і ін.? Правду кажучи, тоді довелося би відмовитися від цього нелегкого, але важливого рішення про повстання.

 

Видавництво «Тріо» взялося в ці дні за видання дуже повчальної та цікавої книжки під назвою «Серпневі дівчата’44» – своєрідного пам’ятника юним у той час варшав’янкам, які охоче вступали в новостворені батальйони «Зоська», «Парасоля» та інші. Вони, як це видно у книжці, інакше сприймали все те, що їх оточувало, відчували все м’якше, по-жіночому. Адже вони були більш делікатні, щоб зрівнятися з хлопцями, але своєю присутністю додавали запалу, сентименту і сердечності. Тому ця книга читається на одному подиху. Це суттєве доповнення знань про тодішні важкі часи, про історію повстання. Добре, що книга вийшла друком, ще з одного приводу – дійсних свідків тієї боротьби стає щораз менше, вони відходять. А ці дівчата поступили так, як ведуть себе справжні герої. Вони не могли залишатися невільницями, були надто горді, щоб жити в ганьбі, і, напевно, саме тому, що вони мали відвагу протистояти злу, ми сьогодні їм трохи заздримо.

 

SD

Ось деякі фрагменти розповідей вибраних героїнь, які дуже яскраво змальовують нам картини тих бурхливих і кривавих днів.

 

Данута Краузе, «Нюська»: «Коли я дізналася, що готується повстання, мене сповнила велика радість та ентузіазм. Було видно, як з усіх сторін надходить молодь, так дивно одягнена, у важких черевиках, з рюкзаками. Я приєдналася до них, але незабаром через постріли ми затрималися і зрозуміли, що ніхто в нашій групці не має зброї. Пам’ятаю ту хвилю страху, яка на мене нахлинула (...). Коли ми добралися до середмістя, «Акне» запросила мене на один день до якихось своїх родичів. Це був єдиний день під час повстання, коли я могла роздягнутися, помитися, бо зрозуміло, що ми спали в одязі і не милися».

 

Анна Якубовська, «Паулінка»: «Перший день завершився почуттям шаленого ентузіазму. Цивільні раділи, старалися нам допомогти. Сприймали нас, як своє військо. (...) Із тілом під час повстання було по-різному, інколи можна було бути для нього добрим. Помити його. Воно саме робило, що тільки могло. Бігало, не їло, не спало. Навіть від місячних відмовилося, щоб заклопотаним дівчатам не створювати проблем».

 

Аліна Яновська, «Аліна»: «Коли почалося повстання, я взяла з собою все, що мала. Колись піднялася помитися на самий верх кінотеатру «Палладій», де зупинилися солдати. У ванні була балія, тож я в неї забралася і милася, чим тільки мала, а вбрання склала подалі, щоб не намокло. І саме тоді почала боятися, що хто-небудь зайде і побачить мене голою. Я не мала теж чим витертися. Це був єдиний раз, коли я купалася під час повстання».

 

Тереза Комендер: «Найбільшою проблемою лікарні під час повстання було здобути воду та розпорядитися нею. Потрібно було помити ранених, нагодувати і напоїти. Усі хотіли пити, а води не вистачало. Принести її – це було щось жахливе. Потім були і такі часи, коли, економлячи воду, ми мили руки спиртом».

 

Христина Захватовіч-Вайда, «Чижик»: «Воду додому ми з мамою приносили у відерцях. Найближча криниця знаходилась на факультеті архітектури на вул. Кошиковій».

 

Галина Єнджеєвська, «Уля»: «У Старому Місті на кільканадцять годин ми зупинилися відпочити у квартирі. Це було на вулиці Сапежинській чи Францисканській. Хлопці пообіцяли, що знайдуть для нас воду. Ми хотіли зварити їм кашу чи суп. Принесли нам воду і кашу. Ми зварили її в печі. Та коли вже зібралися кликати хлопців до столу, вибухнула бомба. Вилетіла вся стіна. На жаль, таку кашу їсти вже було неможливо».

 

Анна Якубовська, «Паулінка»: «На Чернякові справжньою проблемою була відсутність води. У ті останні дні, коли кілька десятків метрів відділяло нас від Вісли, це здавалося неможливим... Пам’ятаю, що коли я проходила підвалом з рапортом, якась жінка хотіла дати мені золотий перстень, щоб я дала хоча б горнятко води для її дитини, що сиділа в неї на колінах. Я не могла цього зробити, бо не могла дістатися до Вісли. А якби й могла, то і так того персня не брала б, але це показує відчай і безсилля цієї матері».

 

Інформаційна агенція «ПОЛОНІЯ»

Фото: Eugeniusz Lokajski/ Zbiory Muzeum Powstania Warszawskiego
ze zbiorów SŻAK „Żywiciel”

 

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1