Головна

MW nr 3 4 20.02.2020

jozef_pilsudzki_by_marvolo_san-d3d50cqКоли я буваю у Варшаві і зупиняюся перед величною скульптурною постаттю Юзефа Пілсудського, мимоволі згадую свого дядька – робітника, котрий гордився тим, що мав честь хоронити Маршалка Другої Речі Посполитої. Насправді він, українець із Волині, який тоді служив у польській армії, в уланах, стояв у почесному караулі в травні 1935 р. під час перевезення тіла покійного Пілсудського до усипальниці польських королів на Вавелі у Кракові.

Ця коротка мить, не більше хвилини, коли перед занімілим під команду «На бачносць!» уланом пройшла вісімка чорних коней, яка везла на гарматному лафеті домовину творця відродженої Польської держави, вкарбувалася моєму дядькові в пам’ять на все життя.

На мої розпитування, чому він, звичайний електрозварник, який, здавалося, не мав ніяких особливих підстав із вдячністю згадувати десятиліття перебування Волині під Польщею, з таким піїтетом ставиться до Маршала Пілсудського, дядько Парфентій Стрілець відмовчувався. Проте якось, перебуваючи в «доброму» настрої, сказав: «Та він разом із Петлюрою Київ одбив од большевиків. І Польщу звів на ноги. А те дуже важне».

 

Багато українців пам’ятало і з вдячністю згадувало, що саме Юзеф Пілсудський уклав у квітні 1920 р. з Директорією Української Народної Республіки Варшавський договір про співробітництво і Військову конвенцію про спільну боротьбу проти більшовиків, що саме Пілсудський очолив військовий похід на Київ і навіть після укладення Ризького мирного договору з більшовицькою Росією, згідно з яким анульовувався договір між урядами Польщі та Української Народної Республіки, Юзеф Пілсудський підтримував боротьбу уряду Симона Петлюри за незалежність України.

Та в українців Юзеф Пілсудський заслужив велику шану передусім тому, що своєю політичною, військовою, державною діяльністю відродив Польську державу і намагався створити разом з урядом УНР систему європейської безпеки проти більшовицької експансії на Захід.

І хтозна, як могла б скластися доля відродженої Польщі, якби не «чудо над Віслою» – блискуча перемога змобілізованих могутньою волею Пілсудського польських військ у серпні 1920 р. над Червоною армією Радянської Росії. Перший маршал Другої Польської Республіки гідно оцінював участь військових підрозділів армії Української Народної Республіки під командуванням полковника Марка Безручка та генерала М.Омеляновича-Павленка в боротьбі проти радянської агресії на чолі з М.Тухачевським і С.Будьонним.

Водночас ми пам’ятаємо, що Юзеф Пілсудський обстоював приналежність Східної Галичини та інших західних українських земель до Речі Посполитої, дав згоду, правда, лише на один рік, на створення концентраційного табору в Березі Картузькій, через який пройшло багато борців за волю України, проводив масові репресивно-відплатні акції, відомі під назвою «пацифікації», спрямовані проти боротьби українців за свої права і свободи. Проте в Україні високо оцінюють його історичну роль у відродженні і зміцненні Польської держави і пам’ятають, що Маршал підтримував боротьбу українців за свою свободу і незалежність.

 

Юзеф Пілсудський був великим патріотом Польщі, визнаним вождем нації, символом справедливості й принциповості, дбав, передусім, про інтереси своєї держави і польського народу і цим надзвичайно гордився.

Пілсудський належить до когорти тих борців за свободу, для яких важливіше було жити серед вільних співгромадян, ніж бути самому вільним, бо власна свобода не важить нічого, якщо не є свобідним рідний народ. До речі, він не був етнічним поляком – походив зі стародавнього литовського шляхетського роду, але ще з часів навчання в Харківському університеті Юзеф Пілсудський зобов’язався присвятити своє життя визволенню Польщі з орлиних пазурів Російської імперії.

Ім’я та діяння Начальника Польської держави, так його величали вдячні поляки, згадалися в ці дні тому, що українська політична еліта, яку слід було б називати бізнесово-політичною елітою, не лише в ділах, але й в думках, у мріях і планах не прагне досягати бодай часткової повноти самоздійснення в ім’я національної справи. Багатьом із них соромно називати себе українськими патріотами, засвідчувати високу честь і гордість служити Україні, спілкуватися українською мовою, гордитися національною історією, культурою, врешті-решт, своєю державою. Складається таке враження, що Україною правлять не її сини і дочки, не патріоти, а чужинці, якісь зайди, яких або запросили правити, або які прийшли на цю землю заради того, щоб поживитися, збагатіти і або далі паразитувати на тілі знедоленого народу, або непомітно полишити цей край і розкошувати вже десь на чужих землях за рахунок нажитого в Україні. Для більшості тих, хто владарює на нашій землі, головним є багатства і почесті, а не жертовна праця в ім’я розквіту держави. І їм не зрозуміти таких національних провідників, як, скажімо, Юзеф Пілсудський, великий чеський європеєць Томаш-Гаррінг Масарик, маршал Фінляндії Карл Маннергейм, великий реформатор Туреччини Кемаль Ататюрк...

 

Багатьом українським політикам і урядовцям не судилося усвідомити, що доля дарує унікальний шанс стати великим не завдяки багатству і почестям, бо це неможливо, а завдяки звершенню свого національного обов’язку. Тільки в цьому затаєна майбутня велич і вдячність нащадків. Та цим новочасним нуворишам, які не хочуть чи не можуть витравити із себе комплекс меншовартості, ганебного «малоросійства», важко чомусь долучатися до національних вартостей і святощів. Замість принципової, непохитної національної позиції – конформізм, свідоме приглушення національних почуттів та історичної пам’яті, готовність капітулювати перед сильним сусідом заради збереження влади і своїх статків. І водночас демонстративне хизування багатством, морально принизливе поривання вивищуватися над цим світом убогих, мовчазних співгромадян і виклично вживатися в європейську систему відпочинку і дозвілля, забезпечуючи себе і нащадків рахунками в світових і європейських банках, віллами на найкращих курортах Європи, обов’язковим навчанням своїх дітей і внуків за кордоном. Ця частина правлячого класу України з іронічною посмішкою та саркастичною зневагою буде дивуватися з того, що багаторічний лідер польської нації більшу частину своєї пенсії виділяв на розбудову польського війська, на допомогу інвалідам, родинам загиблих вояків... Як тільки з’являлася якась значна частина грошей, Маршал перераховував їх на університет Стефана Баторія у Вільнюсі. Взагалі, Пілсудський намагався жити з власної праці, тож матеріальні умови його життя були скромними.

Головним для кожного із національних лідерів – Пілсудського, Масарика, Маннергейма, Кемаля Ататюрка – було консолідація нації, єдність провідних політичних сил, згуртування суспільства на основі національних цінностей та пріоритетів. На цьому наголошував у своєму заповіті Карл Маннергейм: «Я хочу, щоб у свідомості майбутніх генерацій закарбувався лише один урок: незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам».

 

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ,

академік НАН України
FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

 

 

FreeCurrencyRates.com

 

 Курс валют

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

 

cz

 

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1