Головна

MW nr 9 09.05.2019

22Мабуть, ніхто не знає більше про Луцьк, як краєзнавець Вальдемар Пясецький. Але чи все ми знаємо про цього волинського хранителя пам'яті? Сьогодні Вальдемар Пясецький відкриває нам деякі сторінки свого життя.

– Пане Вальдемаре, Вас часто називають патріархом краєзнавства.

– А також академіком Старого міста. Я давно займаюся краєзнавством. Коли я розпочинав, то мало хто цим займався в Луцьку. Це заняття я успадкував. Краєзнавством займався мій дід по батьковій лінії, цікавилася моя мама, мимоволі і я став займатися.

– Родина була польська?

– Мама походила з мішаної родини. Батько був поляком. Були у родині і словацькі корені. Взагалі рід Пясецьких – це, правдоподібно, вихідці із Словаччини. Батьки мої розлучилися. Батько був в АК, пізніше він загинув у Майданеку.

– Але Ви досліджували свою генеалогію?

– Я знаю своїх предків до п'ятого коліна – до прапрадідів.

– Ви народилися в січні 1934 року...

– Так. В Дубровиці (нині – Рівненська область). Це перше місце, де працювала мама. Вона була вчителькою молодших класів. Закінчила в Острозі вчительську семінарію. Щоліта їздила до рідного Підволочиська. Любила їздити різними шляхами: зупинялася у своїх знайомих по вчительській роботі і обов'язково оглядала поміщицькі садиби, кладовища, дуже любила оглядати давні поховання. Мабуть, тому і я цікавлюся саме кладовищами. У Підволочиську, звідки походила моя мама (нині – Тернопільська область), було братське кладовище російських солдатів часів Першої світової війни: ряди солдатських поховань, могили сестер-жалібниць, медсестер. Читати я вчився на епітафіях. Офіцерські поховання були індивідуальними, переважно усі з епітафіями. Рахувати навчився на паровозах. Підволочиськ – це остання станція перед польсько-совєтським кордоном і там завжди було багато різних паровозів. Я завжди любив дивитися на них.

Моя мама мала гарний голос, любила співати, знала арії з різних опер. Я з дитинства чув «Ох, Галіна, ох, єдина», яка була мені за колискову. Старша мамина сестра Маня взагалі свого часу співала з Крушельницькою. Інша сестра теж мала гарний голос. Родина була співочою. Мама завжди мала відповідне товариство. Вони збиралися, слухали платівки відомих оперних співаків, зачитували або грали уривки з різних п'єс, наприклад, Словацького, а інші повинні були вгадати, з якої частини твору цей уривок. Ми, діти, також брали у цьому участь. Таким тоді було проводження часу. У мене завжди було інтелігентне оточення...

– Воно Вас фактично і сформувало.

– Інакше і не могло бути.

11

– Яким було дитинство під час війни?

– Мама тоді була на Волині. Мене перед війною, у 1939 році, привезли в Підволочиськ. Пам'ятаю як низько летів літак, як в Підволочиську з'явились австрійські біженці – євреї. Пам'ятаю польську народну міліцію з пов'язками, і як прийшли більшовики. Коли готувалися арешти членів Польської соціалістичної партії, то мого дядька запитали кого він знає. Він відповів: «Арештуйте тих, хто буде виходити в капелюхах». Але ж усі вийшли в капелюхах, то вже він мав неприємності від совєтів. Коли через Підволочиськ вивозили поляків у товарних вагонах, люди намагалися їм щось подати. Щоб місцеві мешканці цього не робили, влада поставила солдатів відганяти їх, поки вагони стоять. Мене тоді послали подати їм чайник з водою, то і чайник прострелили (стріляли не по людині, а по тому, що вона несе), берет у мене на голові кулею зачепило.

– Пане Вальдемаре, Ви пам'ятаєте день, коли ввійшли німці?

– Коли прийшли німці, я вже був з тіткою Юлією у селі Менчиці, під Володимиром. Мама була тоді на курсах у Луцьку. Пам'ятаю над селом німецькі літаки та збиті радянські. В околицях нашого села з'явилися втікачі, дехто з місцевих їх грабував. Увечері вже кругом стріляли. У перший же день у господаря, де ми мешкали, вбили сина. Пам'ятаю як поранили у руку працівницю школи, котра бігла подалі від дороги, несучи на руках мою молодшу сестру. Мене послали за тіткою, щоб вона забрала сестру і допомогла сусідці. От тоді другий раз мені під час війни прострелили шапку.

– Післявоєнний період, коли Ви жили у Володимирі, був цікавий? Яких людей зустріли і кого запам'ятали...

– Моєю першою вчителькою була мама. Під час окупації я ходив до школи у селі, а вже до четвертого класу – пішов після війни у Володимирі. В історичному Володимирі часто відбувалися археологічні розкопки, на які нас, учнів, часто приводили. З учителів більше пам'ятаю Надію Михайлівну Смикалюк та збирача старожитностей В'ячеслава Ковальського. Вже після закінчення школи мені довелося зустрітися із відомим збирачем і волинезнавцем Олександром Цинкаловським.

33

– Знаю, що Ви викладали у художній школі.

– Ні, я викладав малювання у звичайній школі. Але перед тим я навчався у Львові на архітектурному відділі політехніки. Потім я навчався у Росії, спеціалізація у мене – історія мистецтва. Коли приїхав до Луцька, то викладав історію мистецтв. Цікавився пам'ятками у місті: хто побудував, архітектурні особливості, хто був архітектором. Так і прийшов до краєзнавства.

– Яким був Ваш шлях до Товариства польської культури на Волині ім. Еви Фелінської?

– Коли померла моя мама, то я попросив ксьондза Людвіга провести поминальну службу. Почав частіше ходити у костел. При ньому творилося товариство, якось мимоволі втягнувся у його роботу.

– Яке місце займає польська культура і польська мова у Вашому житті?

– Польською читаю і розмовляю з дитинства. Маю напівукраїнську, напівпольську бібліотеку. Вважаю, що людина багатша, коли вона вихована у двох-трьох культурах. Мене цікавлять твори, які були у поміщицьких будинках. Цікавить польська інтелігенція. Зараз я шукаю інформацію, на прохання однієї людини з Жешова, про членів його родини.

– Ви є старожилом волинського архіву і «мостом пам'яті». Ви бережете цю пам'ять у своїх дослідженнях, публікаціях, книгах.

– Зараз готується до друку моя книга, яка вмістить історичні подорожі по місту та бувальщини. На все, на жаль, не вистачає часу. Я маю колегу по роботі – Інну Абрамюк. Я надіюся, що вона продовжить мою роботу і всі зібрані мною матеріали, які я не зміг використати, використає вона.

– Ви отримали нагороду "Заслужений діяч польської культури". Як ви розцінюєте цю відзнаку?

– Зазначу тільки, що це «розхитало» українську сторону, яка тепер задумалася над тим, щоб відзначити мене різними нагородами.

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1