Головна

MW nr 15 15.08.2019

301886 z8qoopАндрій Курков народився 23 квітня у 1961 році у Ленінградській області, проте виріс у Києві. Він є одним із найвідоміших українських письменників за кордоном. Займається також журналістикою і написанням сценаріїв. Твори Андрія Куркова перекладені майже 40-а мовами світу. Із 1988 року – член англійського ПЕН-клубу. Нещодавно Андрій Курков зустрівся зі своїми читачами у Луцьку.

«Повністю корумповане суспільство, в кінці кінців, продає свою незалежність»

– Пане Адрію, Ви належите до небагатьох публічних людей, котрі не бояться гостро критикувати як нинішню, так і колишню владу. Нещодавно в інтерв'ю для «New York Times» сказали, що українці доживуть до справжньої демократії і, як одні з найбільш живучих і пристосовницьких народів, стануть законослухняними громадянами. Невже є надія на такий розвиток подій?

– Іншого варіанту немає – або шлях до цивілізованого суспільства, або втрата державності через тотальну корупцію влади і корумпованість населення. Повністю корумповане суспільство, в кінці кінців, продає свою незалежність. У нормальних країнах корумпованою буває тільки частка вищої влади, але це компенсується моральністю населення та більшої частини влади.

– Ще недавно говорили, що коли б Тимошенко не ув'язнили, то після наступних виборів вона так само повелася б із нинішньою правлячою елітою...

– Я говорив, що коли і якщо Тимошенко вийде, вона покладе все життя на те, щоб повернутися до влади і запроторити до в'язниць усіх, хто презентує владу зараз. Звичайно, не всіх-усіх, а головних очільників. Менші самі перебіжать, як раніше перебігали від Тимошенко до «регіонів».

– Чи має Україна євроатлантичне майбутнє, коли при владі буде Янукович та Партія регіонів?

– Ні, ані Януковичу, ані Партії регіонів це не потрібно. Риторика про приєднання можлива в якості дратування Росії, але ж і в НАТО добре це розуміють. З іншого боку, членство в НАТО – це дорого і для країни, якій вистачає грошей на пенсії держслужбовцям і депутатам, але не вистачає на пенсії звичайним громадянам.

– В Україні часто говорять, що на своїй Батьківщині Ви не реалізували свого творчого потенціалу, а більше відомі за кордоном, хоча Ваш роман «Пікнік на льоду» став справжнім бестселером. В Україні він розійшовся 150-тисячним тиражем. Ви задоволені тим, наскільки Ваші книги представлені на вітчизняному книжковому просторі?

– Більш-менш книжки представлені в країні, але, зазвичай, не всюди. Задоволеним бути у мене не має великої причини. Деякі книгарні, які спеціалізуються на продажі україномовних книг, довго не хотіли брати мої книжки на реалізацію, тому що пишу російською, а коли брали і продавали, то не робили додаткового замовлення. Але з цим борються видавці, це не моя особиста справа. Щодо читацької аудиторії, то тут не маю на що скаржитися. Вона є і вона не менш активна, ніж моя читацька аудиторія в Японії чи в Швейцарії, і це я відчуваю.

«Третина «великої радянської літератури» походить з України

– Не сердитеся, що Вас називають сучасним Гоголем. Проте не за манерою письма, а за творчою біографією. Ви сформувалися в Україні, а твори пишете російською мовою. Пригадую навіть, що кілька років тому в Києві, у літературній кав'ярні «Купідон», Вам вручили диплом «Найкращого москаля в українській літературі».

– Та ні, на що тут сердитись. Я Гоголя люблю. А щодо російськомовності, то третина «великої радянської літератури» походить з України і має належати її культурі – це і Василь Гросман, і Ілля Еренбург, і багато-багато інших. Просто у нас не люблять обговорювати цю тему. А могли б пишатися, що російськомовна українська література досягла світового рівня!

– У 2005 році Ви стали персоною нон-ґрата у Росії, було розірвано контракт із видавництвом. Ваша офіційна критика Росії після Помаранчевої революції дала свої плоди. Як нині оціните ситуацію в Росії?

– Офіційно мене не оголошували «персоною нон-ґрата», бо я таких документів не бачив. Але московське видавництво «АСТ» справді розірвало контракт і мої книжки були прибрані з усіх російських книгарень. Я був відсутнім там 18 місяців і тільки з 2006-го знайшовся видавець у Санкт-Петербурзі, що знову став видавати мої романи – видавництво «Амфора». Щодо ситуації в Росії, то там все йде по-іншому. Це велика країна, в якій простір заважає часові. Може щось відбутись у Москві, але чи відбудеться те ж саме в Хабаровську? Протести опозиції, які була вимушена дозволити влада, показують ріст невдоволення людей існуючою системою, але революції там не буде і армія чи поліція ніколи не перейдуть на бік демонстрантів.

– Світова слава, можливо, є тим аргументом, щоб саме Ви стали першим Нобелівським лауреатом від України?

– Ой! Давайте залишимо цю тему для обсмоктування критикам. Для мене головним є те, що я став професійним письменником і маю десятки трибун у світі для висловлення власних думок. А Нобелівська премія? От якби я був чорношкірим російськомовним письменником китайського походження і іншої сексуальної орієнтації...

– Пане Андрію, Ви прекрасно вмієте тримати в інтризі публіку під час літературних вечорів. Уміти прекрасно розповідати історії – це найголовніша риса успішного письменника?

– Не обов'язково. Це плюс, якщо письменник публічний і зустрічається з читачами регулярно. Але ж є багато визнаних у світі письменників, котрі не люблять публічних зустрічей – Патрик Зюскінд, Луї де Берньер, Харукі Муракамі, Петер Хьог...

– У молодості Ви працювали охоронцем в Одеській в'язниці. Ви, мабуть, єдиний письменник, котрий прийшов у літературу із настільки неординарної професії. Чи може, узагалі, бути якийсь типовий шлях у літературу?

– Типовий шлях – це у журналістиці чи медицині. Але я не працював, а служив в армії охоронцем в Одеській в'язниці, тож це не зовсім був мій вибір. Хоча я не шкодую і вважаю, що письменник чим більше набуде подібного досвіду, тим краще.

– Декотрим відомим українським письменникам закидають, що вони – грантоїди. Ви навідріз відмовилися від грантів, мотивуючи, що гонорарів вистачає. Отже, жити з літературної праці цілком можливо?

– Можливо, якщо сприймати письменництво як працю, а не як привід для тусовки і постійного пияцтва.

– В Україні чимало молодих письменників, котрі мріють про славу, успіх, гроші... Література може принести ці житейські привілеї, коли автори пишуть лише для українського читача?

– Перш за все, треба писати для читача. Люко Дашвар пише тільки для українського читача і продає сотні тисяч примірників в Україні. Звичайно, за це можна жити. Любко Дереш продає багато книжок, Лада Лузіна ще більше. Є ще кого називати – Ліна Костенко, Марія Матіос тощо.

– У своєму житті Вам довелося чимало подорожувати Європою. Українці вважають себе європейцями слушно?

– Звичайно, слушно. Вони ж білі, розумні і соціальні егоїсти! Що ще треба, щоб називатись європейцями?

– Фільмами стали близько двох десятків Ваших творів. Чим зацікавила саме сценарна робота?

– Точніше, за двадцятьма моїми сценаріями зняли художні, документальні, короткометражні та телефільми, з них один – за моїм романом «Приятель небіжчика», і це був єдиний фільм з українською участю, хоча за французькі гроші. Він пройшов у світовому комерційному прокаті і права на його прокат у США та Канаді купила фірма «SONY». Більше я не пишу сценаріїв, особливо після останнього негативного досвіду співпраці з нашим Міністерством культури.

«Думок і планів – на два десятки романів»

– Мало хто знає, що Ви також пишете твори для дітей. Це викликано тим, що самі маєте трьох дітей?

– Книжки для дітей я почав писати задовго до того, коли у мене самого народилися діти. Точніше – я почав їх писати в одеській в'язниці. Це була, свого роду, психологічна компенсація за незручності перебування у тому місці, хоч я і не був «зеком». Мені така робота сподобалась і я продовжую писати казки. Незабаром вийде моя наступна книжка для дітей – «Чому їжачка ніхто не гладить». Вона з'явиться у тернопільскому видавництві «Богдан – Навчальна книга» з чудовими ілюстраціями київської художниці Тетяни Горюшиної.

– Чого ще не встигли зробити у літературі і чи можна узагалі встигнути зробити усе заплановане?

–Ні, все зробити неможливо. Часу ніколи не вистачить. Але з цим треба змиритись і просто працювати. Скільки встигну – стільки встигну. Думок і планів – на два десятки романів. Але я завжди обираю серед думок ті, які мені здаються найбільш цікавими. Тож про ненаписані романи шкодувати не буду.

– Дуже дякую за розмову.

Розмовляв Віктор ЯРУЧИК

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1