Головна

MW nr 14 18.07.2019

Zawgorod2Юрій Завгородній – уродженець Дніпропетровщини, хоча дитинство і молоді роки пройшли у Росії. Здобув освіту інженера і більше 20 років будував електростанції у Латвії та Республіці Комі. Перші поезії почав писати ще у студентські роки, згодом захопився ще й перекладами: з латвійської, польської, білоруської, словацької, чеської… Творчий багаж письменника чималий і продовжує зростати із кожним роком. Сьогодні Юрій Завгородній – гість «Волинського Монітора».

– Пане Юрію, на презентаціях власних книжок Ви завжди кажете, що усі присутні можуть ставити запитання будь-якою мовою. Скільки мов знаєте і зі скількох доводилося перекладати?

– У Вашому запитанні є велике перебільшення щодо будь-якої мови. Зрозуміти запитання й відповісти на нього можу десь на десяти мовах, але це не дозволяє мені гонорово пишатися, що всіма ними володію. А для того, щоб перекладати (особливо прозові твори) треба не лишень добре володіти мовою, з якої перекладаєш, але й глибшими, не поверховими знаннями про історію, життя, побут тощо тої країни, відомості про яку прагнеш донести до свого читача рідною мовою. Щодо прямого запитання, то найбільше перекладних книжок у мене вийшло з латиської (шість) та польської (чотири). З інших мов (білоруська, литовська, словацька, чеська) лише окремі публікації поетичних добірок у різних періодичних виданнях. Щоправда минулого року видав окремою книжечкою історико-філософську поему румунського поета-академіка Думітру М. Іона «Євангелія від Іоана Метафори». Але ця праця велася спільно з автором, я багато чого дізнався від нього зовсім нового й не лише з історії Румунії.

– Коли здобували інженерну спеціальність вже знали, що станете письменником і перекладачем?

Був у мене й тоді потяг до літератури, до різних мов, але вступати після закінчення школи на російську філологію для мене було вже тоді неприпустимим, а на українську я не насмілився не те щоб здавати іспити, але й подавати документи. Все-таки у моєму атестаті про середню освіту замість оцінок з української мови та літератури було чітко записано – «не вивчав». Я лише у старших класах навчався в Україні, в дніпропетровській школі з російською мовою навчання. Однак уже з першого курсу Будівельного інституту почав співпрацювати з вузівською багатотиражною газетою, друкуючи там свої вірші та оповідання, став досить активним членом літературної студії в міському Палаці студентів. Перекладати я став спочатку для себе, щоб краще володіти тою чи іншою мовою. Запам’ятовувати вірші приємніше, ніж зачитувати якісь неоковирні «топики».

– Доля закидала у різні місця, однак 70-річчя відзначали в Україні. Чи тут себе бачите надалі?

В Україні постійно живу після того, як повернувся з Латвії для участі в ліквідації катастрофи на Чорнобильській АЕС. Згодом свої спогади про ті роки і про тих людей, про свої болі і ставлення до багатьох проблем, пов’язаних з «мирним» атомом, я описав у психологічному романі «Задовгий день «Ч»». Він вийшов у львівському видавництві «Кальварія» до двадцятиріччя жахливого вибуху. А шукати щастя-долі десь в інших, нехай і багатших, країнах не бачу сенсу. Це протиприродно для мене – відриватися від коренів свого роду-родоводу, від янголів-охоронців, якими є для кожного його діди-прадіди.

– В Україні вже є чимало талановитих перекладачів: Андрій Содомора, Наталка Іваничук, Микола Лукаш, Юрій Завгородній та інші. Як оціните якість перекладної світової літератури, що виходить в Україні? Сучасна українська література також заслуговує, щоб перекладатися світовими мовами і виходити в інших державах?

Дякую за включення мене до такого надто скороченого переліку і справді талановитих перекладачів, але серед «та інших» було, є і, щиро сподіваюся, що буде й надалі багато більше вправних і закоханих у цю справу перекладачів. Для мене переклади стали свого часу єдиною можливістю якось «світитися» в Україні, бо моїх віршів рівно двадцять років не друкували на Батьківщині. Тож я не повністю можу себе вважати рівнею тим перекладачам, які постійно працюють із набагато більшим професіоналізмом. На другу половину запитання можна лише скрушно зітхнути, бо нам є що показати іншим, навіть здивувати їх, але за двадцять років незалежної України жоден уряд не звертав уваги на цю проблему. Нині за кордоном виходять переклади українських авторів лише завдяки зусиллям окремих ентузіастів, самих авторів. Переважна частина іноземної літератури виходить у нас за фінансування культурницьких програм інших країн. Навіть багато менші за Україну держави намагаються заявити про себе у всьому світі через сприяння перекладу й видавництву своєї літератури. Наша сучасна література, за рідкісним винятком, практично є невідомою навіть у Європі.

– Останнім часом вийшло кілька книг, які Ви переклали із польської. Розкажіть як працюється із польськими авторами, чому саме їхні твори обрали для роботи?

– Я почав брати участь у різних польських літературних фестивалях десь вісім років тому, за що я постійно дякую київському поетові й перекладачеві з польської Станіславу Шевченку. Наші мови дуже близькі, тож у мене не було мовного бар’єру у спілкуванні з польськими колегами, але виступати перед студентами чи ліцеїстами саме польською я став не одразу. Оскільки організатори кожного польського поетичного дійства видають збірники-альманахи з творів учасників, тож мене теж перекладали. Я став відповідати взаємністю, друкуючи добірки окремих поетів чи декількох разом у моїй інтерпретації українською. Згодом і окремими книжками. Тож обирав для перекладу уже тих, з ким добре потоваришував.

– Сьогодні майже не лишилося європейських держав, де б Ваші твори не були перекладені їх рідною мовою. Недарма отримали нагороду за народну дипломатію, щоправда в Латвії, а не Україні. Однак продовжуєте невтомно популяризувати свою Батьківщину.

Маю вже й деякі польські відзнаки, але то є далеко не головним у моєму прагненні прилучитися до наведення мостів дружби над прірвами відстороненості між народами. Перепрошую за пишномовне висловлювання, хоча то є моїм розумінням власної перекладацької роботи, моєї участі у різних міжнародних форумах, фестивалях, святах, імпрезах. Чим більше про нас знатимуть у світі, тим кращими будуть стосунки. А народна дипломатія (через зустрічі письменників, митців, науковців тощо) дозволяє бути більш відвертим у розмовах, оцінках політичної ситуації. Уряди в державах бувають різні, і я не стрічав ще жодної країни, де б люди не мали претензій до владців. Багато у чому всі народи дуже близькі, хоча й не всі про те здогадуються. Тож комусь треба доносити цю істину постійно.

– Дякую за розмову!

Дякую за запитання, бажаю Вашим читачам усіляких гараздів при доброму здоров’ї!

 

Розмовляв Віктор ЯРУЧИК, фото автора

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1