Головна

MW nr 19 10.10.2019

1175019 627526727281459 1156582776 nЛучанка Яна Рамська упродовж року спробувала себе як EVS-волонтерка в польському Любліні. Взявши участь у програмі Європейської волонтерської служби, яку фінансує Євросоюз, Яна здобула нові знання, досвід, прожила рік в іншій країні і… повернулася до Луцька. Розмову з Яною ми представляємо нашим Читачам у вигляді цитатника.

Як я туди потрапила? У мене все було дуже спонтанно. Зазвичай люди до цього готуються десь протягом року, пишуть програму, тобто окреслюють те, чим би вони хотіли займатися. Мій проект був написаний і затверджений, але людина відмовилася їхати, запропонувала мені. Тоді в мене був такий період в житті, що хотілося щось змінити, тут все набридло. І тому я погодилася.

Займалася всім, чим можна зайнятися. Працювала у Фундації духовної культури пограниччя, яка курує фестивалями «Кордон», «Дні добросусідства», «Україна в центрі Любліна». Була задіяна в організації цих заходів. Усі вони спрямовані на примирення, на досягнення порозуміння між українцями та поляками.

Їдучи в Польщу, мовою я не володіла. Та й зараз теж не дуже. Я можу комунікувати з людьми, читати книги польською. Але практики мовної було мало. В основному українська чи англійська.

В Європі люди яскравіші і веселіші. У них менше турбот. У нас люди завжди дуже заклопотані, погляд спрямований вниз. А щастя ж у звичайних речах, а не лише в грошах.

46452 105140959547616 2852386 nМені здається, що в кожної людини є потреба допомагати іншим. Багато хто цього не усвідомлює, але волонтерство – це можливість усвідомити те, що ти можеш допомагати і виконувати це як власну роботу. У мене так і було. Єдине, що це була допомога на користь іншої держави. Але це вже не так важливо, адже це була допомога на користь людства.

Окрім основної волонтерської роботи, я працювала в католицькій організації, яка допомагала неповносправним людям. Моя робота полягала в тому, що два рази на місяць, може, частіше, я забирала з дому людину на інвалідному візку і відвозила на місце зустрічей. Потрібно було побути з ними, поговорити, погратися, провести час, завезти назад. Я довго опікувалася 14-річною Олівією. Зараз ми підтримуємо зв’язок, листуємося в соцмережах.

Працюючи на радіо «Луцьк», у соціальному проекті «Стосується кожного», я багато років говорила про допомогу людям, але не знала, як це робиться на практиці.

У Польщі для неповносправних людей забезпечені всі умови – включно із транспортом та пандусами у всіх приміщеннях. Не знаю, скільки років ще має минути, щоб ми вийшли на той самий рівень.

Думаю, що людині з Іспанії набагато легше застосувати такі знання у себе в країні, ніж українцям. Я не дуже схильна до самоаналізу, тому не можу сама чітко окреслити всі ті знання і вміння, які я там набула. Можу це зробити на рівні відчуттів. Я дуже багато подорожувала, стала впевненіша, зрозуміла, що на 27 роках життя не закінчується, що можна ще до чогось рости, прагнути щось відкривати.

Я не знаю, чи я зможу тут, в Україні, організувати самотужки фестиваль. Так, як це робила моя організація. Теоретично я знаю, як це відбувається, але у нас це набагато важче. Якщо в Польщі ти проходиш три етапи до організації чогось, то у нас їх – 33.

Не знаю, чи я зможу застосувати тут набуті знання. Хіба що знадобиться досвід роботи з неповносправними. Планую надалі в Україні цим зайнятися, але поки не маю на це часу.

Дуже багато людей з Європи не розуміють, чому українці, росіяни, білоруси не можуть застосувати свої навички, набуті під час проекту.

У Польщі мене вразило те, що йдеш уночі і нічого не боїшся. Все освітлено. Я жила на виїзді з Любліна, за інших обставин мені було б там страшно. На освітленні там ніхто не економить. Можливо, й економить, але у якийсь інший спосіб.

Ніде у Європі не бачила бездомних собак. Взагалі! Я не знаю, де вони. Скоріше за все, у них дуже розвинені притулки. Можливо, добре діють програми стерилізації. Але на вулиці їх немає. У мене навіть зник страх, що я буду десь іти, а мене хтось вкусить чи нагавкає на мене.

Мені здається, що все в житті робиться не просто так. Я, чесно кажучи, не дуже хотіла сюди повертатися. Мені було там добре.

Мені добре там, де добре. Я думаю, що, коли ти кудись їдеш, то ти автоматично маєш любити те місто і тих людей. Тоді тобі буде комфортно в будь-якому випадку. Мені добре вдома, бо Луцьк – найкраще місто на планеті.

Розмовляла Анастасія ПЕРЕДРІЙ

 

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1