Головна

MW nr 9 09.05.2019

Стаття про концтабір у Майданеку, опублікована під заголовком «Табір смерті» у «ВМ» від 27 вересня 2012 р., просто-таки примушує мене поділитися тим, що я колись почув і записав від однієї з його малолітніх в'язнів – Любові Коленди (дівоче прізвище – Щесюк).

Любов Юхимівна, уродженка селища Голоби, маючи за плечима вже 80 років (проживає з сім'єю у Костополі на Рівненщині), не забуває часу, проведеного у дитинстві за колючим дротом Майданека. Вона і поділилася зі мною тими важкими спогадами. Виявилося, що з нею і матір'ю там чекав смерті й менший брат Люби, Віктор – мій однокурсник з Луцького педінституту. Я добре його знав. Не знав лише, що він – малолітній в'язень фашистського концтабору.

Голоби, як каже Любов Юхимівна, було селищем «карним», тобто таким, що підлягало всіляким карам, оскільки навколо діяли партизанські загони різної орієнтації. Підлягали ж покаранню за це місцеві селяни. Тож у лютому 1944 р., під час чергової карної операції, із селища забрали всіх, крім немічних старих, яких розстріляли. Щесюків, крім батька, котрий переховувався, з іншими невільниками відправили товарняком (у вагоні не менше 100 чоловік) у концтабір.

Того жахіття жінка не може забути. Звідти винесла ревматизм, хвороби шлунка і очей, а брат – хронічне запалення легень, яке згодом стало причиною передчасної смерті у 42 роки. Вона пам'ятає як мати латала її черевички, відірвавши мітку в'язня зі своєї спідниці. Пам'ятає першу «баню», коли після нормальної води зі стелі пустили воду-окріп, а далі – льодяну. І продовжує: «Потім полонені казали, що ми звідти вийшли хіба що випадково».

Вийшли з тієї лазні – одяг уже перебраний. Вітя залишився без пальтечка. Добре, що якийсь військовополонений одягнув його в свою «фуфайку» без рукавів. Пригадалося і «меню» в'язнів: суха бруква на воді, без солі й жиру, а пити – якась каламуть, схожа на каву. Іноді місцеві жителі, зазначає пані Люба, випрошували дозвіл передати польським дітям у таборі якийсь суп. Але туди поспішали усі діти! Та підходити можна було тільки польським. Якщо охоронці табору виявляли, що не поляк, били до смерті. Проте діти одне одного не видавали. Було й таке: малечу шикували окремо, а матері бігли вслід з плачем, не знаючи, куди ж ведуть діток. Одного разу дали їм по шматочку хліба, наказали розійтися, а наглядачі спустили на них собак.

Пригадалося й таке: «Одного разу загнали в табір колону військовополонених жінок. А нас усіх вигнали з бараків і зробили з невільників живий коридор. Військові співали, а по їх головах свистіли нагайки. Били й тих, хто стояв обабіч і плакав».

Не дивується жінка, що за кілька місяців перебування у Майданеку мати повністю посивіла: їй було лише 40, проте давали усі 50. «Мені, одинадцятирічній, давали сім, а восьмирічному брату – лише п'ять років», – додає із сумом.

Бранці просили у Бога, щоб при авіанальотах у них влучила бомба, аби швидше померти. Підтримувала ж нещасних людська доброта: «Одна жінка з військовополонених інколи приносила мені й брату лушпиння картоплі, витягала його з рукава. Ми ті лушпинки наліплювали на тріснуту чавунну пічку, що стояла в бараку і дуже чаділа, щоб лушпини хоч трішки підгоріли. Потім їх їли». Та полонянка помінялася з мамою піджаком, казала, що буде тікати і їй треба цивільний одяг. Інша жінка не хотіла помінятися, то почула: «Как жаль, что ты русская, а такая темная!».

Влітку 1944 р. невільників з Майданека вивезли на станцію Злота за Краковом. Тут місцеві жителі, жаліючи нещасних, приносили до бараків кльоцки і просили поліцаїв передати бранцям. Ті, зголоднілі, ними об'їдалися і не могли вже більше піднятися на ноги. От, що то таке голод!

У цій місцевості Щесюкам пощастило втекти. Не забуває, з вдячністю згадує Любов Юхимівна своїх рятівників-поляків із села Мірново – сім'ю Конзєльських: «Вони нас годували, одягнули, попередили, що нас уб'ють, якщо ми попадемо німцям в руки, дали нам на дорогу грошей...».

Шкодує моя співрозмовниця, що пізніше її розшуки своїх рятівників через Червоний Хрест не дали результату.

Повернулася сім'я Щесюків додому, у Голоби, після восьми місяців неволі, уже восени 1944 р. – на згарище. Тато їх не впізнав, як і вони тата.

Почався новий етап життя – повоєнний. Це вже згодом Любов Юхимівна здобула педагогічну освіту, бо, як вона гірко каже, «хотіла, щоб люди не були «темними», допомагали один одному в найжорстокіших умовах».

Валеріан ТИНЧУК

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1